«Автобіографія» Агати Крісті — відгук про книгу

«Автобіографія» була написана у 1965 році, коли Агаті Крісті було 75 років.

Аґата Крісті (Аґата Мері Кларисса Міллер) народилася 1890 року. Бабусі Агати були рідними сестрами, однак її батьки не були кровними родичами. Мати Агати Крісті, Клара Бомер, вийшла заміж за пасинка своєї тітки — американця Фредеріка Міллера. Клара Бомер була закохана у Фредеріка ще з дитинства: писала йому вірші, надсилала листівки й навіть вишила для нього гаманець. Фредерік був на дев’ять років старший за Клару.

Агата Крісті з великою любов’ю згадує свій дім Ешфілд у Торкі. Вона намагалася зберегти його протягом багатьох років і продала лише тоді, коли навколо вже виросли сучасні будівлі.

Мати Агати вважала, що дітям не слід учитися читати до восьми років, але Агата навчилася читати самостійно вже у чотири.
«Боюся, мем, — вибачливим тоном сказала няня моїй матері наступного дня, — міс Агата навчилася читати».
Мама дуже засмутилася, але вдіяти вже нічого було не можна. «Мені ще не виповнилося й п’яти років, коли переді мною відкрився світ книжок».

Батько Агати взявся навчати її арифметики, і ці заняття їй дуже подобалися — на відміну від французької мови. Мати довго шукала для доньки вчительку французької і зрештою найняла дівчину, яка не знала жодного слова англійською. Так Агата й вивчила французьку. До п’ятнадцяти років вона навчалася вдома, аж поки мати не вирішила віддати її до пансіону в Парижі.

Аґата Міллер мріяла про кар’єру піаністки, але їй заважав страх сцени. Потім вона хотіла стати оперною співачкою, однак голос виявився недостатньо сильним для театру. Втім, головною мрією й метою більшості дівчат у ті часи було вийти заміж.

Писати оповідання Агата Міллер почала під час хвороби — ідею їй підказала мати. Вона надсилала свої тексти до різних журналів: інколи їх друкували, але частіше приходили відмови. Одного разу Агата з сестрою Медж обговорювали детективні романи, і Медж сказала:
«Не думаю, що в тебе вийде, — сказала Медж. — Це надто складно. Я вже думала про це… Б’юся об заклад, ти не зможеш».

Що ж до заміжжя, Агата Міллер мала чимало пропозицій руки й серця. Зрештою вона таємно заручилася з Реджі Люсі, з родиною якого дружила багато років. Реджі мав поїхати зі своїм полком до Індії на два роки, і якщо Агата й надалі буде згодна, вони мали одружитися. Але цього не сталося, бо в її життя раптово увірвався молодший лейтенант, один із перших військових льотчиків — Арчі Крісті. Вони були заручені півтора року, коли Арчі несподівано, приїхавши з фронту на Різдво, заявив, що вони мають негайно вінчатися, хоча це було майже неможливо: потрібно було отримати дозволи й знайти священника у святкові дні. Проте їм це вдалося, і так Агата Міллер стала Агатою Крісті.

Під час Першої світової війни Агата працювала медсестрою в госпіталі, і ця робота їй дуже подобалася. Вона писала, що якби не вийшла заміж, то продовжувала б працювати медсестрою. Також вона працювала в аптеці та склала спеціальний іспит на провізора. Саме під час роботи в аптеці вона придумала свій перший детективний роман про отруєння — «Таємнича пригода в Стайлзі».

В «Автобіографії» Агата Крісті згадує, як поступово вимальовувалися персонажі. Одного разу в омнібусі вона побачила пару — чоловіка з чорною бородою та жінку, значно старшу за нього, а поруч — повну енергійну даму, яка згодом перетворилася на Евелін, компаньйонку місіс Інглторп. Потрібно було вигадати й детектива з помічником. Агата згадала бельгійських біженців, що мешкали неподалік, — так з’явився Еркюль Пуаро, бельгієць і колишній поліцейський. Закінчивши роман, вона надіслала його до кількох видавництв, отримала відмови й про рукопис забула.

Після війни Агата Крісті з чоловіком і донькою Розаліндою оселилися в Лондоні, де Арчі працював у Сіті. Агата займалася пошуком житла, няні та слуг, облаштуванням квартири й мріяла про довге щасливе життя. Одного дня вона отримала листа від видавництва «Бодлі-Хед», яке погодилося надрукувати роман, запропонувавши дуже невигідний контракт: Агата зобов’язувалася видати в цьому видавництві п’ять книжок. Але тоді її хвилювало лише одне — книжку надрукують. Її дохід склав 25 фунтів від продажу прав на публікацію в журналі.

Після цього вона написала ще дві книжки, гонорари за які були трохи більшими. Третьою стала «Убивство на полі для гольфу», де капітан Гастінґс зустрічає своє кохання. Агата писала, що ввела романтичну лінію, бо публіці це подобається.

Одного разу друг Арчі, майор Белчер, запропонував йому вирушити разом у навколосвітню подорож домініонами для підготовки Всебританської імперської виставки. Уряд оплачував витрати Арчі, а Агата мала платити за себе сама. Після довгих роздумів Арчі залишив службу в Сіті, і вони вирушили в подорож. Спершу відвідали Південну Африку — цю частину поїздки Агата згодом опише в романі «Людина в коричневому костюмі», а Белчер перетвориться на сера Юстаса Педлера.

Під час подорожі Агата побувала в Австралії, Новій Зеландії, Канаді та США. У Гонолулу вони з Арчі провели відпустку, займаючись серфінгом. В «Автобіографії» дуже багато розповідей про мандрівки — вона подорожувала в дитинстві з родиною, сама, з чоловіками.

Після повернення справи Арчі йшли не надто добре: він довго не міг знайти роботу, але зрештою отримав хорошу посаду й захопився гольфом. Агата ж отримала від «Івнінґ Ньюс» гонорар у 500 фунтів, що дозволило їй купити автомобіль. Родина процвітала, вони придбали будинок, Агата ставала відомою письменницею. Але все зруйнувалося, коли Арчі заявив, що хоче розлучення, бо збирається одружитися з іншою — секретаркою Белчера.

Розлучення Агата Крісті переживала дуже важко. Щоб розвіятися, вона вирушила «Східним експресом» до Багдада. Вона писала, що у вагоні було безліч клопів, які сильно її покусали, викликавши алергію, так що одяг довелося розрізати через набряки. Та попри це подорож була вдалою: у Багдаді вона познайомилася з археологом Леонардом Вуллі та його дружиною Кетрін. Під час наступного візиту вона познайомиться з його помічником — Максом Маллованом, своїм майбутнім чоловіком, який був молодший за неї на 14 років.

З другим чоловіком Агата Крісті багато подорожувала Близьким Сходом, адже він проводив розкопки в Іраку та Сирії. Одного разу вони поїхали до Баку, а звідти — до Батумі. Саме тому в її романах Еркюль Пуаро часто мандрує, дія кількох творів відбувається на археологічних розкопках, а деякі острови, які відвідала Агата, згодом «відвідує» й міс Марпл.

Книга мені дуже сподобалася. Вона легко читається, написана захопливо, і під час читання я зникала на кілька годин, не помічаючи, як «ковтаю» сотні сторінок. Хоча книжка досить об’ємна, я прочитала її за три дні й хотілося читати ще і ще. Тут безліч цікавих подробиць про подорожі в часи Агати Крісті, про довоєнний побут англійців, кількість слуг, правила поведінки молодих дівчат, залицяння та зустрічі, описи будинків, інтер’єрів, міст і країн. Мене особливо цікавило, як народжувалися мої улюблені детективи й персонажі.

Я була дуже рада дізнатися, що існує така книжка — що мій улюблений автор написала про себе сама — і одразу загорілася бажанням її прочитати. Було б чудово знайти ілюстроване видання з родинними фотографіями.

Аґата Крісті прожила надзвичайно захопливе життя — і це не лише тому, що вона була відомою письменницею. Радше навпаки: її книжки такі захопливі, бо вона жила на повну, любила життя, писала, що життя — «чортівськи цікава річ», не пасувала перед труднощами, пережила дві світові війни, погоджувалася на ризиковані авантюри, подорожувала на самоті країнами Близького Сходу й ніколи не скаржилася на незручності. Макс Маллован говорив, що вона була ідеальною дружиною археолога, бо ніколи не нарікала на побутові умови й не вимагала особливого ставлення. Для мене також було дивовижним дізнатися, що під час нічних нальотів на Лондон Агата Крісті ніколи не спускалася в бомбосховище, віддаючи перевагу сну у власному ліжку.