Микулинці – замок, костел і польська графиня

Адреса замку: смт Микулинці, вул. Галицька, 2-а, Тернопільська область, Теребовлянський район.

Раніше замок був дерев’яним, але його спалили турки. Кам’яний замок був побудований в 16 столітті. Останньою власницею була графиня Юзефа Рей, яка залишила замок своєї служниці Анні.

С сайту doroga.ua »У поч. XX ст., Коли Микулинці належали графині Юзефі Рей, в замку оселилася її улюблена служниця Ганна. Вона залишилася жити там і після приходу радянської влади, коли графиня вже померла, а її син загинув. Зараз власницею житлових приміщень пам’ятки архітектури залишається дочка служниці Стефанія Балой. Замок входить до складу Національного заповідника «Замки Тернопілля», але доступ на територію закритий. »

Крім замку в Микулинцях є ще гарний костел, палац Потоцьких (зараз тут лікарня) і старовинне польське кладовище.

Подивитися, що всередині стін можна тут

Дуже багато видів зверху, панорам і хороших фото замку тут

Генеалогічне дерево графіні Юзефи Рей (Józefa bar. Konopka z Biskupic h. Nowina, 1856-1938)

Всередину зайти не можна, там зла собака і город, але зате можна обійти кругом. На першому фото будинок власників замку, перебудований із замку.

Замок практично квадратний. Ось як це виглядає з дрона. Джерело фото https://m-a-d-m-a-x.livejournal.com/323634.html

Фото с сайту http://castles.com.ua/myk.html  Там же є цікаве інтерв’ю з господинею замку, Стефанією.

Костел Пресвятої Трійці

Костел в стилі бароко, початок будівництва в 1761, кінець – 1779 році. Архітектор серпня Фридерик Мошинський, костел будувався на кошти Людвіги Потоцької. Більше про костел тут

Біля костелу знаходиться старе польське кладовище

Стаття з сайту

Польська графиня дарувала людям ліси і поля

Польська шляхта, яка панувала на землях Західної України і зокрема Тернопільщини до 1939 року, була „гнобителем і визискувачем” українського народу. Проте добрі спогади залишила по собі графиня Юзефа Рей, остання власниця родинного палацу Потоцьких, збудованого у Микулинцях, на стародавній Теребовлянщині у 1760-ті роки. Недавно мені дуже пощастило – я зустрілася з уже єдиною живою очевидицею подій 70-річної давнини, людиною, котра добре пам’ятає графиню.

Гріб з графинею везла «електрика»

Ганна Рець – з Лапаївки Микулинецького повіту (нині село Воля Теребовлянського району). Хоча пішов бабусі уже 92-й рік, пам’ять у неї – дай, Боже, нам у її віці. Пані Ганна запевняє, що досі бачить „грабіну” (так місцеві жителі називали Юзефу Рей), як живу.

15-річною вперше жнивувала на панському полі: жала збіжжя, в’язала його у снопи. У гарячу пору на графських маєтках працювало чи не все доросле населення Микулинців і навколишніх сіл. По жнивах, пригадує бабуся, була традиція: четверо вбраних у біле дівчат несли „грабіні” вінок і співали: „Ідемо, ідемо тим битим гостинцем до пані грабіни з тим пшеничним „вєнцем”. Пісня закінчувалася хвалою графині, що була, „як у діаманті”, і вимогою „справити музику”. Дівчат, які приносили вінок, Юзефа Рей щедро обдаровувала – давала кожній по 5 злотих. Це були великі гроші. Кілограм цукру коштував 20 грошів, буханець хліба – 25, булочка – 5. Для робітників графиня влаштовувала у парку „музику” і обід, а за роботу платила збіжжям.

Зовнішність Юзефи Рей старенька описала так:– Вона була середнього зросту, товста – у сучасні двері, може б, і не влізла. Твар (обличчя – авт.) грубий мала, велику бородавку на ньому, а шкіра – вся у віспі. Ходила в капелюсі з червоним і білим гусячим пір’ям, на руках – товстезні золоті браслети… Грабіна була дуже багатою, але й доброю. У палаці було повно прислуги, форналів (їздових – авт.), робочих. Людей вона не ображала даремно. Довкола палацу мала три фільварки, лісів багато і не раз дарувала своє добро людям: одному докторові 20 моргів лісу вділила, моєму братові та іншим біднякам віддала ціле поле, щоб хати будували. Милостиню, гроші на костел давала. Поставила „фігуру” при дорозі, але руські потім прийшли і повалили її.

– Дозволяла ночувати у палаці трохи дурному „Миханю палацовому” і харчувала його задарма. А він пив багато горілки і все кричав: „Цибулі! Дайте цибулі!” – посміхається Ганна Рець. – Колись грабіна навіть сфотографувалася з ним біля фаетона. Найбільшою пристрастю Юзефи Рей було полювання. – Грабіна їздила по лісах з карабінами, стріляла зайців, – розповідає пані Ганна. – Коли в’їжджала до лісу, свистіла в дудку – викликала побережника (лісника – авт.).

Чоловік Юзефи Рей помер раніше від дружини. „Грабья”, як його називали селяни, на відміну від світської дружини, зазвичай відсиджувався вдома. Через „сірість” графа Ганна Рець навіть не запам’ятала його імені. Великої родини грабіна, зі слів Ганни Рець, не мала. Пригадала старенька обставини особистої трагедії графів. У них була єдина донька, в яку закохався молодий керуючий фільварком (з не „титулованих”). Дівчина відповіла йому взаємністю, та мати була непохитною: „Графову дочку за форналя? Ніколи!” Невдовзі молода графиня раптово померла. Люди казали – отруїлася.

Юзефа Рей померла у 1935 році. Поховали її у гробівці біля костелу, де покоїться прах її батьків, чоловіка і дочки. На похорон пані Ганна не потрапила, почула про нього від матері. Та казала, що гріб з графинею до склепу „везла електрика”. Для селян це було великим чудом. Дехто згодом навіть перекрутив історію поховання, запевняючи неочевидців, що „грабіна сама під дією електрики встала і пішла до гробівця”.

– Ще добре, що грабіна за Польщі померла, – зітхає Ганна Рець, – а то „вони” були б її вивезли на Сибір, і була би бідна там погинула…

За Польщі вишивані подушки ховали у… піч

У 1938 році Ганна Рець перебралася у притернопільське село Петриків, там вийшла заміж. Але у 28 років від запалення легенів помер її чоловік, з тих пір заміж уже не виходила.

Пригадує, що за Польщі з різними болячками люди йшли як до знахарок, так і до „дохторів”, яким більше довіряли, бо ті „мали всякі ліки”. Ганна Рець розповіла про нещастя з родичем її братової, аптекарем Ігнацом. Хтось пограбував його аптеку, і чоловік з відчаю встромив собі ножа у серце. Крадіжки, зауважила пані Ганна, раніше були не менш поширеними, ніж сьогодні.

– Були такі спритні, що грабували людей просто на ходу, і я ні разу не чула, щоб когось знайшли і замкнули, – каже бабуся.

Вона згадує, як „за Польщі” зривали з українців вишивані сорочки, як її мати мусила ховати вишивані подушки у пічку, щоб поляки не знайшли і не знищили їх. Та прості люди, звичайно, знаходили між собою спільну мову. Скажімо, пані Ганна зі своєю подругою-полькою ходила на богослужіння почергово: в одну неділю дівчата йшли до церкви, на другу – до костьолу.

Останні півроку живе з дочкою Лесею Володимирівною у Тернополі, на вулицю майже не виходить – болять руки і ноги, різко впав зір і слух, тому читати і писати вже не може. Що таке болячки, відчула лише на старість. За „совітів” Ганна Рець 20 років відпрацювала на тернопільській цегельні і заробила звичайну пенсію – 350 гривень.У фортеці живуть «квартиранти»

Перед смертю Юзефа Рей зробила оригінальний подарунок своїй найвідданішій покоївці Анні: виділила їй під житло „кусень” оборонного муру з фортеці, що неподалік палацу. Житло планувалося як тимчасове, поки родина Анни не збудує власну хату. Але прийшла радянська влада, потім почалася війна, і стало не до будівництва. Сьогодні у стіні 500-літньої микулинецької фортеці живе Аннина дочка, Стефанія Болой. Живе сама, ще й квартирантів прийняла. Здаля грубезний мур, у який вбудована хата із супутниковою антеною на даху і автомобілем на подвір’ї, являє собою виключно цікаве поєднання глибокої давнини і XXI століття.

Графський палац, на відміну від інших, комуністи не знесли – нині там водолікарня із сірководневими ваннами. А от склеп у 1939 році “руські” зруйнували.  Й досі з уст в уста мандрує серед людей чутка про привид графині, що блукає палацом…

Євгенія ЛІЩУК, Тернопільська область

Тернопільська область