У книзі «Рік у Касабланці» Тагір Шах розповідає історію свого переїзду з Англії до Марокко. Переважно це історія про дім, який він купив, — Дім Халіфа.
Разом із Домом Халіфа Тагірові Шаху дісталися й сторожі — Осман, Медвідь і Хамза. А ці сторожі, як і більшість марокканців, свято вірять у джинів. Щоб не розгнівати джинів, Тагір Шах змушений дотримуватися великої кількості дивних, а часом і відверто абсурдних правил та забобонів.
Автор розповідає про те, як улаштоване життя в Марокко, як місцеві звичаї й стиль життя збивали його з пантелику і як він поступово почав розуміти, як правильно поводитися зі слугами та робітниками, щоб зрештою все відбувалося так, як він планував. У цьому йому чимало допоміг його помічник Кемаль — доволі ексцентричний чоловік, який певний час жив у США і вмів як працювати сам, так і змушувати працювати інших.
Дім Халіфа оповитий таємницями, з ним пов’язано щось дивне й навіть зловісне, і до кінця не зрозуміло, чим узагалі закінчиться вся ця історія.
Загалом у книзі так багато дивовижних історій, що подекуди важко повірити в те, що відбувається. Поведінка сторожів або слуг у Домі Халіфа часом виходить далеко за межі здорового глузду й будь-якої логіки. Читати цю книгу варто з твердою впевненістю, що наприкінці все буде добре, інакше просто страшно пробиратися крізь увесь той хаос, який автор описує. Я навіть не уявляю, у якому постійному напруженні перебував сам Тагір Шах, переживаючи все це на власному досвіді.
Тагір Шах обрав Касабланку й Марокко не випадково — там жив його дід. Взагалі Тагір Шах не просто журналіст і письменник з Англії, який раптом вирішив усе змінити. Він — представник давнього афганського роду, що веде свій початок від пророка Мухаммеда, тобто походить з дуже шанованої родини. Його дід був знайомий із королем Марокко. Він був одружений із шотландською аристократкою, і разом вони багато подорожували. Після її смерті дід Тагіра Шаха переїхав жити до Марокко — нібито тому, що ніколи не бував там разом із дружиною. Але, як згодом з’ясовується, причин було значно більше. Окрім перебудови дому, Тагір Шах також відвідує місця, де бував його дід, і знайомиться з людьми, з якими той дружив.
До прочитання цієї книги про Марокко я могла судити лише за красивими фото тревел-блогерів в інстаграмі та за серіалом «Клон». Тепер Марокко відкрилося для мене з зовсім іншого боку, і я щиро раділа тому, що, по-перше, не живу там, а по-друге — серйозно замислилася, чи варто туди їхати. Хоча, звісно, туристичне Марокко — це зовсім інша історія.
Книга мені дуже сподобалася, я читала її з великим задоволенням. Десь у рецензіях я зустрічала думку, що в книзі багато побуту і мало традицій. Не знаю, яких саме традицій очікував той рецензент, але, на мою думку, ця книга суцільно про традиції. Тут на кожній сторінці — звичаї, забобони, вірування. Одні лише джини та всі пов’язані з ними уявлення чого варті. Але якщо ви очікуєте щось на кшталт захопленого тревел-блогу — цього тут не буде. Це саме історія про те, як людина намагалася перебудувати дім і як їй у цьому постійно заважали місцеві традиції та віра в джинів.
Книга чимось нагадує «Рік у Провансі» Пітера Мейла, але є значно колоритнішою. Там Пітер Мейл також перебудовував дім і стикався з місцевими реаліями. Тематика деяких розділів дуже схожа: боротьба з робітниками, протистояння з небажаними гостями, які раптом вирішують навідатися до вас без запрошення.
